– Хто придбав того будинка ? Має бути гарно. – Вона з цікавістю спостерігала метушню довкола старовинної будівлі, яку нещодавно почали відновлювати та реставрувати.

Вона просто писала верлібри, які публікувала на фото вулиць її міста та будинків епохи модерн. Звичайне собі хобі. А він просто придбав того будинка, бо круговерть мегаполісу почала погано впливати на його нервову систему.

Вона працювала у крамничці із гардинами. Допомагала людям облаштовувати їхні оселі, сама ж винаймала кімнату у будинку, де окрім неї мешкало ще п’ятеро людей: Тимофій – програміст, Влада – медсестра із пологового будинку, Ірка і Вадим – пара закоханих студентів із медколеджу і «Рембо» (у паспорті Роман, але менше з тим) – місцевий піцайоло. Одним словом – сумувати ніколи. Робота – дім – робота.

У нього – історія інша. Респектабельний мен із солідним CV, вранішня кава у старовинній кав’ярні на розі не менш старовинної вулиці Лондона. Шкіряне крісло у власному кабінеті із панорамним виглядом на Business Design Centre. Вечеря у ресторані (знали б Ви, як йому набридли ті ресторани! В душі він – простий хлопець із ностальгією за звичайним хлібом із смальцем і часником, але статус не дозволяє тхнути часником на конференціях). Постійно тримай форму. Набридло. Залишив все і переїхав до Чорткова. В минулому столітті тут жила його бабця. Потім вона емігрувала із італійцем у Австрію, але це вже зовсім інша заплутана історія.

– Ці штори потрібно пошити до 20 числа. Чудовий узір із назвою «Піони та абстракція». – Повідомила їй Ніна Степанівна тоном, який означав, що замовлення серйозне і дороге.

– А хто замовив? – Запитала вона трішки засмутившись. Наближався Новий Рік і святкувати його в шторах вона точно не планувала, а з великими замовленнями так, зазвичай, траплялося у свята. Вони просто руйнували усі плани.

– Той англієць, що придбав історичного будинку на Шевченка. І, напевне, він тут надовго.

Вимірювати рулеткою стелю заввишки 3 метри не надто просто, але за два роки роботи у салоні, вона навчилася здавати подібні об’єкти віртуозно. І чомусь саме у будинку по бульварі Шевченка рулетка вмудрилася похилитися, зачепити відерко із водоемульсійкою і щітки, вся конструкція падає саме в той момент, коли до кімнати заходив англієць. І – вуаля, вони вдвох в травматології. Більш романтичного Нового Року годі було й очікувати.

Про специфічність англійського гумору знають усі. Хто б міг подумати, що англієць запросить її на святкування Нового Року… А потім усе закрутилося наче та новорічна хуга. Так, інколи, буває.

До слова, вони й досі живуть там, по бульварі Шевченка і ті штори із візерунком «Піони та абстракція» знають краще за мене усі подробиці.

Ми із Марком були знайомі давно, ще із студентських часів. Разом мешкали у гуртожитку та вчилися на одному курсі, тільки факультети обрали різні: я – ІТ- технології, а він – міжнародну економіку.
     Моїм хоббі були перкусія та там-тами. Як показало життя, хоббі заробітку приносить, інколи, не менше ніж повний робочий графік у перспективній ІТ- компанії. Із місцевим гуртом  співпрацювати було здорово: вечори живої музики у кав’ярнях, фестивалі. Життя музика наповнювала чимось більшим і допомагала у складних схемах. Навіть і не знаю, що робив би без неї. Завдяки їй я зустрів Лізу.
     Трапився період, що спілкування із Марком обірвалося на добрих 2 роки. У нього була операція та реабілітація та, як інтроверт і людина замкнена, він майже нізким не підтримував зв’язку. Ті поодинокі меседжі, які я зрідка отримував від нього давали мені змогу зітхнути з полегшенням. Однак, мої спроби витягнути його із «того депресняку» наштовхувались на пуленепробивний панцир. Якби не Ліза. Подруга Лізи – Віра, займалася айкідо і була хорошим лікарем. Тут і почалася вся ця історія «про ріпку».
     На деякий час Марк перебрався до мене, до Львова. Цей період мого життя я називаю кодовою назвою «Торнадо». Посиденьки на кухні, дискусії про все наболівше, що назбиралося, напевне, ще від студентських часів, десятки годин айкідо із тренером Вірою і її короне: «Що? Знайдеш собі кращу дівчину, Марку. Інколи нам подобаються абсолютно жахливі люди. Повір твоє на тебе зачекає. Молодий, перспективний, привабливий. Я б тебе на собі вженила, якби не була одруженою». Віра – вона така, женщина крепка.
     Ми зустрілися на пероні в один дощовий день. Два сивих дядьки. Все, тому що, на весь перон лунало дзвінке: «Пане Марку, одну хвилиночку, Вас турбують із місцевого видання. Одну хвилиночку, декілька питань». Міжнародна економіка, майстер спорту з айкідо, все ок.
– Ти пам’ятаєш, як вона мене витягувала із того стану? – Всміхався Марк, насупивши сиві брови і ховаючись за моєю спиною від журналістки. – Пам’ятаєш ? Просто дзьодан цукі. І таки витягнула!
– От – це для неї, її улюблені. – Він показав мені велику торбу, певне, з п’ять кілограмів цукерок «Зоряне сяйво». – У неї в дощ понижений тиск.
– Добре, що ви зберегли дружні взаємини. Пригадуєш, ваші суперечки, чи існує майбутнє без минулого ?
– Пам’ятаю. – Всміхався Марк. – Головне із вдячністю залишати хороше, а зайве відпаде саме собою, як хвіст у ящірки. Як у тому мультфільмі: не свій зад залишати у минулому, а минуле залишати позаду. – І Марк швидко стрибнув до вагону.
     – Так, у дощ справді тиск понижується. – Подумав я та пішов до найближчої цукерні по улюблені смаколики для моєї Лізи.