“Мені подобається, як воно звучить”: – написала вона декілька років тому, у далекому 2016, коли ми шукали найбільш слушний, підходящий варіант перекладу, який відобразив би романтику зоряного неба, його мережево та візерунки. Так, з легкої руки моєї музи та натхненниці з‘явилася назва Stellar Pattern (англ: «Зоряний візерунок») і залишилася зі мною витримана роками та часом. Дякую, Марто (@martasoviak) за невимушеність і просто, що ти надихаєш🤍🌿
“I like how sound it” – just said she few years ago in 2016 when we looked the most exactly variant of translate. I looked something special, something that reflect magnetic and romantic of sky… So, thanks for light look of my muse. We find it’s words: stellar pattern. This atmospheric phrases stayed with me despite the time. Thank you, Marta (@martasoviak), you are sunshine✨
Узвар – традиційний український напій із сушені та фруктів, «еліксир здоров’я». Ділюся із Вами своїм маленьким відкриттям. Я не є прихильницею замороженої полуниці, але в узварі – то аромат літа; а ще порічки❤ Отож, при нагоді декілька пакетиків полуничного пюре із цукром заморозити варто, а далі додавайте, що подобається. Теплого та хюгного Вам частування. Останній місяць зими – добре, що найкоротший✨
Для об’єму 4-5 л. Час приготування: 20 хв.
Інгредієнти: • Сушеня (яблука нарізані скибочками та висушені) 200-250 гр. • Полуниця 200 гр. • Порічки 150 гр. • Цукор 10-12 столових ложок • Ванільний цукор 1 пакетик (25 гр.)
Спосіб приготування: • У каструлю налити 1-2 л. води, починати готувати на максимальному вогні • Додати сушеню та полуницю • Додати порічки та добре перемішати • Долити води скільки потрібно та поцукрити, додати ванільний цукор. Готувати на помірному вогні, доки закипить.
Я побачив її у кав’ярні похмурого, дощового дня. Сумнішого обличча годі було знайти на найближчі квадратні метри. Звісно, мені не думалося от так просто знайомитися, але щось у тому обличчі було магнетичне. Пригостити чимось солодким – перше, що спало мені на думку. Так і зробив. Діалог розвинувся швидко. Вона – мисткиня. І у неї проблеми. – Для людини творчої, особистий простір – дуже важливий. Скільки себе пригадую, малювала завше. У дитинстві у мене була маленька колекція шарикових ручок і ними я ескізувала свої перші, кумедні графічні ілюстрації. Все, що спадало на думку. Чомусь згадую саме графіку. Кольорові малюнки теж були, але починалося все із скетчів. Цікаво пригадалося… Інколи, варто проговорити вголос для когось, щоб усвідомити те для себе. – Вона замислено глянула у вікно та продовжила, всміхнувшись. – Дизайнувала лялькам рукавички для бальних суконь із трояндових пелюсток. А одного разу, коли батьки збиралися у гості, мама підготувала плаття, яке мала вдягати і залишила на кріслі. Весела історія, вирішила я той убьор підкоригувати ножницями. Усі перехожі зацінили новий крій сукні. Думаю вже тоді проявлялися мої модельєрські здібності. Втім, творчість – це довгий шлях самопізнання, самокритики, мозаїка із вловлених моментів, нескінченна sprezzatura. Якщо щось подобається довго – значить хароше. І це лише вершина айсберга. Погляд її був рішучий та прямий, як графа в Word Excel. Ми розговорилися, наче у потязі… – Для художника дуже важливий творчий безлад, бо він знаходить у ньому істину. Знаходить у ньому відтінки своєї душі. Працюючи весь день над колажами, коли вирізки, комбінації, проби розкидані по столі, наліплені на стінах – це АТМОСФЕРА ! Засинаєш, дивлячись на все це, прокидаєшся і на свіжу голову обдумуєш. Ідеї виникають самі собою, приходять наче гості, як теплі дні. Розумієте ? Мені зрозуміти було цікаво. Як для людини серйозної – фінансиста, який у бальзаківському віці почав сивіти і, окрім рибки Сью, довкола – дуже тихо. Інтроверт типовий. Творчий гармидер видався чимось просто в яблучко. Минуло минулого четверга от уже 4 роки, як творчий безлад став невід’ємною частиною мого життя. Після напружених, рутинних, офісних буднів на мене чекали хюґе і какао, аромат духмяної випічки і те, що я завжди міг поділитися із нею будь-чим, а вона завжди знаходила оригінальний погляд на будь-що. – Сонечко, дай таткові дописати, – маленькі рученята вже встигли «задекорувати» фарбою офісного піджака. – Весь у маму, тільки кучері мої.
– Хто придбав того будинка ? Має бути гарно. – Вона з цікавістю спостерігала метушню довкола старовинної будівлі, яку нещодавно почали відновлювати та реставрувати.
Вона просто писала верлібри, які публікувала на фото вулиць її міста та будинків епохи модерн. Звичайне собі хобі. А він просто придбав того будинка, бо круговерть мегаполісу почала погано впливати на його нервову систему.
Вона працювала у крамничці із гардинами. Допомагала людям облаштовувати їхні оселі, сама ж винаймала кімнату у будинку, де окрім неї мешкало ще п’ятеро людей: Тимофій – програміст, Влада – медсестра із пологового будинку, Ірка і Вадим – пара закоханих студентів із медколеджу і «Рембо» (у паспорті Роман, але менше з тим) – місцевий піцайоло. Одним словом – сумувати ніколи. Робота – дім – робота.
У нього – історія інша. Респектабельний мен із солідним CV, вранішня кава у старовинній кав’ярні на розі не менш старовинної вулиці Лондона. Шкіряне крісло у власному кабінеті із панорамним виглядом на Business Design Centre. Вечеря у ресторані (знали б Ви, як йому набридли ті ресторани! В душі він – простий хлопець із ностальгією за звичайним хлібом із смальцем і часником, але статус не дозволяє тхнути часником на конференціях). Постійно тримай форму. Набридло. Залишив все і переїхав до Чорткова. В минулому столітті тут жила його бабця. Потім вона емігрувала із італійцем у Австрію, але це вже зовсім інша заплутана історія.
– Ці штори потрібно пошити до 20 числа. Чудовий узір із назвою «Піони та абстракція». – Повідомила їй Ніна Степанівна тоном, який означав, що замовлення серйозне і дороге.
– А хто замовив? – Запитала вона трішки засмутившись. Наближався Новий Рік і святкувати його в шторах вона точно не планувала, а з великими замовленнями так, зазвичай, траплялося у свята. Вони просто руйнували усі плани.
– Той англієць, що придбав історичного будинку на Шевченка. І, напевне, він тут надовго.
Вимірювати рулеткою стелю заввишки 3 метри не надто просто, але за два роки роботи у салоні, вона навчилася здавати подібні об’єкти віртуозно. І чомусь саме у будинку по бульварі Шевченка рулетка вмудрилася похилитися, зачепити відерко із водоемульсійкою і щітки, вся конструкція падає саме в той момент, коли до кімнати заходив англієць. І – вуаля, вони вдвох в травматології. Більш романтичного Нового Року годі було й очікувати.
Про специфічність англійського гумору знають усі. Хто б міг подумати, що англієць запросить її на святкування Нового Року… А потім усе закрутилося наче та новорічна хуга. Так, інколи, буває.
До слова, вони й досі живуть там, по бульварі Шевченка і ті штори із візерунком «Піони та абстракція» знають краще за мене усі подробиці.
Пахло корицею. Вогнище під казанком потріскувало, химерні тіні підкрадалися і сплітали чудернацький візерунок на стінці намету. – Маамм, я схожа на Люсі з казки про Нарнію? – Запитала я, міцно обійнявши свою улюблену іграшку – кумедне руде бобреня. – Звісно сонечко. – Всміхнулася мама і поглянула в напрямку лісу, звідки з оберемком хмизу йшов батько. – Ось, трапився мені прямо під ногами. Цілу торбу назбирав. Поживний інгредієнт до нашої вечері. – Батько висипав на карімат цілу купу горіхів. Ми вечеряли от так, у трьох завше. Вдома, чи на природі разом із друзями, вибираючись кудись на вихідні, щоб дослідити околиці із мапою і біноклем. Якщо залишалися вдома, мама запалювала красивого свічника і ми говорили про казки, музикантів і персонажів із нової п’єси у театрі, де мама працювала костюмером. Все було доволі звично, майже як завжди. Мій улюблений кус-кус із корицею і бобреня Пух. Тато ліворуч чистив горіхи і вони потріскували в унісон багаттю. Неподалік ще було чути цвіркунів, за лісом лунала сирена, що сповіщала про завершення тривоги. Все доволі звично, завтра ми вже будемо вечеряти у модульному будиночку, головне, що зі мною мама, тато і Пух…
Stellar Pattern 